Мы в соцсетях

Зізнаюся: я обожнюю кірки на дорогах. А все тому, що читаю переважно у транспорті. До того ж я живу на Троєщині. Це означає, що на роботу, яка знаходиться на іншому березі Дніпра, доводиться їхати дуже довго. От і виходить, що я багато читаю.

Але читання в транспорті має свої особливості. Повсякчас тебе витягають із книжкових світів телефонні розмови, водійський шансон, сварки пасажирів, оголошення станцій або просто голоса міста. Така собі доповнена реальність. Я вирішив провести експеримент і під час однієї з останніх поїздок записав клапті розмов. І зафіксував на якому сюжетному вихрі вони промовлялися. Тож - жирним шрифтом текст із книги, а саме - Бійцівського клуба Поланіка, звичайним - розмови перехожих.

Увага: в книзі або розмовах може бути таке, що образить ваше почуття прекрасного. Читаєте на свій страх і ризик.

– ви знаєте, що ми збираємося зробити, містере дьорден. ви самі нам наказали. ви сказали, якщо хтось колись спробує закрити клуб, навіть якщо це будете ви самі, ми маємо тоді відрізати йому яйця.
гонади.
помідори.
тестикули.
уевос.

– я же сказала возлє блакбастєра!
лишень уяви, що твоя найкраща частина лежить заморожена в коробочці з-під канапок у будинку на паперовій вулиці.
– ґлухой шолі?! сука!
– нам просто потрібна невеличка річ у заставу, – каже механік. – цього разу ми таки мусимо їх відрізати.
– от живеш ти у ранньому середньовіччі. на стойбищі. навколо монголи. медицина тупо нікакуща. раптом шо, складай ласти.
– уже відрізали?
другий коп каже:
– покваптесь, у нас ордер на його арешт.

– от якого, якого хера в такому випадку ти попрешся серед ночі кудись у ліс глухий.
потім він знімає кашкет і звертається до мене:
– знаючи шо тебе хочуть пришить і вообще кажу ж, монголами кишить. я в шоці з цього кіна, воно мене доканає.
– нічого особистого, містере дьордене. приємно познайомитися нарешті з вами.
– баба вагітна, поперлася слідить на коняці за двома мужиками. опять таки монголи, напоминаю. раз уже ж тікала, дурепища. як їм не стрьомно, не понімаю.
руки, що вчепилися за верх моїх штанів, шарпають мене, стягують штани з ременем через мою дупу.
– якийсь чувак писав коментах шо в одній серії порубали на капусту більше народу чим в усіх сезонах престолів
не треба уявляти собі металеву раму, що…
бєз віни вінавата я.
бєз віни вінавата я. 
наче тупий гарячий ніж, розрізає тобі черево.
халастова любіла тєбя, 
палюблю і женатова. 
не треба уявляти собі, як купа чоловіків смикають твої ноги, наче перетягують канат.
один наодинці. всі навколо
золотоординці, у чужій хатинці.
далеко-далеко, за силу-силенну миль звідсіля, тепла шорстка рука стискає твою мошонку, відтягує її назад і чомись обмотує її основу, все тугіше, тугіше й тугіше.
ти наодинці і сам себе питаєш, що робити маєш.
ти наодинці, з ким говорити, кого слухати, сам собі андрюха.
канелярською ґумкою.
ти в Ірландії.

особистий вавілон
now you’re alone.
тепла, стиснута в кулак рука під тобою. холодний кінчик ножа.
– ета канєчная?
ганчірка, змочена ефіром, щільно притискається тобі до носа й до рота.
наступна станція – тараса шевченка.
а тоді – ніщо, ба гірше, ніж ніщо. небуття.
Обережно! Двері зачиняються!
я прокидаюся на бетонній долівці. колись тут була підлога з кленового дерева. колись, до вибуху, на стінах висіли картини. стояли шведські меблі. усе це було до тайлера.
поступайтеся місця інвалідам, людям похилого віку та пасажирам з дітьми.
ти робиш те, чого тебе навчили, ото й усього. смикаєш важіль. тиснеш кнопку. не усвідомлюючи насправді анічогісінько з того, шо робиш.
дарагіє кієвлянє і гості сталіци…
усі хворі, зі справжнім раком кишок, стоять довкола й дивляться на нас…
вашему вніманію предлагаєцца…
– ти застрелив спеціального представника мера з казна яких питань…
чудо-лєйкапластирь стоімостью адна ґрівна.
– і раку в тебе ніякого нема!
це стається так швидко.
як пальцями клацнути.
усі дивляться на нас.

лейкопластирь ранозаживляющий, бактеріцидний.

Ще одна розвага у транспорті - розглядати, що читають інші. На фото - бібліотекарка з університету Шевченка Марина Єщенко сімейний архів


– два роки він ходить сюди, – верещить марла, – а сам ні на що не хворий!
памаґайет ат сумасшествія і парєзав…
я звертаюся до групи й кажу: вибачте. я не хотів нікому завдати шкоди. ми підемо. поговоримо надворі.
усі схоплюються:
– ні-ні! лишайтеся! що там далі?

наступна станція площа льва толстого.
– чому я маю в усе це повірити?
— что за лак такой клевый у тебя на фотке?
це стається так швидко.
— это синяк, я пальцы дверью прищемила
тому що, кажу я, мені здається, я тебе вподобав.
– не покохав? – питає марла.

— ужас... а сильно надо прищемить? (с)
це так заяложено, кажу я. не тисни.
– в толпі діток є негр і китаєць.
мені треба йти. мені треба йти звідси.
– в принципі сучасні дуже політкоректні, в мазер гус клаб всі дітки різних рас.
стережися, кажу я, чоловіків із поголеними головами або тих, які виглядають побитимию із синцями під очима. із вибитими зубами. усяке таке.
різні азіати, негри, індуси, філіпінці якісь, помєсі всякі.
сьогодні я викликаю усіх присутніх. п’ятдесят боїв. один бій на раз. битися без взуття й голими по пояс.
– о а ще в цьому дісней мульті тридцять шостого року звучить уривок з ей, ухнем.
У першому бою суперник заламує мене подвійним нельсоном і товче моїм обличчям, товче моєю щокою, товче діркою в моїй щоці об бетонну підлогу, аж доки зуби в роті мені не обломлюються й не впинаються своїми гостряками в язик.
сука! це ж вихід у місто! де цей грьобаний перехід.
під час другого бою суперник упирається коліном мені між лопаток.
знов купувати жетон!
скрутивши руки мені за спиною, він гатить моїм огруддям об бетонну підлогу. я чую тріск своєї ключиці.
куда?! ти куда без жетона?!
доки зуби не прохромлюють наскрізь мою щоку.
я зараз поліцію викличу!
доки дірка в щоці не збігається з кутиком мого рота…
прапустітє пажалуста
від чого рваний вищір розтинає мою щоку від носа до вуха
лижнікі сранийе!
отож ми з тайлером на даху хмарочоса паркер-моріс-білдінг, а в рот мені всунуто дуло пістолета.
– яке ж хрєнове було життя без імбирного печива…
за марлою йдуть, шкутильгають, котяться в інвалідних візках усі хворі на рак кишок, на мозкових паразиті, на меланому, на сухоти.
– вам яке? еспресо чи американо?
– американо давайте.
– з вас чотирнадцять гривень.
– стій!
холодний вітер доносить до мене їхні голоси

– ваша решта. будь ласка.
– зупинись!
і: ми можемо допомогти тобі.

– ось цукор. смачного.
– тікайте, кричу я. забирайтеся всі звідси. будинок зараз вибухне.
ой, вибачте, я не хотів
– це не кохання там абощо, - гукає марла, – але мені здається, що ти теж мені подобаєшся.
– оце ти їй дав, так їй і нада! та за таке, що вона про тебе сказала!
дуло пістолета запхано за мою щоку. тайлере, кажу я, то ти змішав нітру з парафіном, еге ж?
– а вона так прям і сказала?
з парафіном ніколи путнього не виходить.
– та я даже не помню, чи то вона була.
я мушу зробити це.
– да, но ми даґаварівалісь а двацаті ящіках. А ви прівєзлі всєво 18.
поліцейські гелікоптери.
– пакупаєм рози, дєвачкі.
і я тисну на гачок.
– здєлаю скідку.
я зустрівся з богом, що сидів за довгим столом з горіхового дерева, а на стіні за ним висіли всі його дипломи. І бог запитав мене:
– уважаємая, кіпятку нє найдьоцца?
чому?
– йдіть звідси, а то поліцію викличу!
я дивлюся на бога, який сидить за столом і записує щось до свого блокнота. але бог зрозумів усе неправильно.
– що вам? булочку? з чим?
куля з тайлерового пістолета розірвала мені другу щоку й нагородила рваною посмішкою від вуха до вуха.
– куда на красний?!
– нам не вистачає вас, містере Дьорден.
– ізвініть, не підкажете, де тут вулиця мікільска-батанічна?
Або ж хтось зі зламаним носом миє шваброю підлогу біля мене й шепоче:
зажиґалкі нє будєт?
– усе йде за вашим планом
– пищить, бо у вас, мабуть книжка не розмагнічена. Покладіть і пройдіть ще раз.
– ми зруйнуємо цивілізацію, щоб зробити щось краще з цього світу.
– раман женсчіна з бальшой букви ж.
Він шепоче:
жопа шо лі?
– ми чекаємо на ваше повернення.

Фото: Киянка Маргарита Варзар в столичній підземці з антологією прози «12» мистецького літературного угруповання Свідки слова

Комментарии:
Читают в районах

Выбор редакции

Последние новости